Everything will be fine soon. I want to believe that—in a week, a month, six months. But as a week, a month, and six months pass, the future remains as uncertain and undefined as ever. The space around me begins to lose its familiar shapes, slowly fragmenting over time. Part of it lingers in the past, whose irreversibility now feels especially sharp. Another part is lost in the endless variability of the future.Everything will be fine soon. I want to believe that—in a week, a month, six months. But as a week, a month, and six months pass, the future remains as uncertain and undefined as ever. The space around me begins to lose its familiar shapes, slowly fragmenting over time. Part of it lingers in the past, whose irreversibility now feels especially sharp. Another part is lost in the endless variability of the future.Reality feels like a betrayal. The “here and now” dissolves into something undefined in both time and space. Yesterday seems impossibly distant, while things that are truly far away feel as if they happened just the day before yesterday. The familiar shapes of objects around me gradually dissolve, sinking into the twilight of uncertainty.
НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ
Скоро все буде добре. Я хочу в це вірити. Через тиждень, місяць, півроку. Але проходить тиждень місяць півроку, і майбутнє залишається так само невизначеним і неокресленим. І простір навколо теж починає поступово втрачати звичні форми. Він наче фрагментується в часі. Частина залишається в минулому, незворотність якого сприймається зараз особливо гостро. Інша частина губиться в безмежній варіативності майбутнього. Реальність зраджує. «Тут і зараз» перетворюється на субстанцію, невизначену в часі і просторі. Вчора сприймається як щось дуже далеке, а справді далеке — як позавчора. Звичні форми оточуючих предметів поступово розчиняються і занурюються у сутінки невизначеності.
